Ірина Ключко з Хутора-Михайлівського вже 35 років веде власну справу. Вона володіє магазином, де продає одяг, взуття та канцелярію. Минулого року її бізнес двічі постраждав від ворожих обстрілів: спершу — від удару керованою авіабомбою, згодом — від реактивної системи залпового вогню. Як під час повномасштабної війни підприємиця долає труднощі та як змінилася її робота за останній рік.
За минулий рік у магазин пані Ірини було два влучання внаслідок ворожих атак.
Одне з них відбулося у ніч на 22 березня. Тоді тактична авіація росії скинула дві керовані авіабомби на місто Хутір-Михайлівський. Удар прийшовся на центральну частину міста. Одна з бомб влучила в будівельний магазин, розташований на ринку. Повністю згоріла сусідня торговельна точка, пошкоджень зазнали також житлові будинки та інші приміщення, серед яких і магазин пані Ірини. Внаслідок атаки у ньому були пошкоджені дах, стіна та вікна.
13 травня центральна частина міста знову опинилася під обстрілами рф. Удари було завдано з реактивної системи залпового вогню. Магазин пані Ірини знову постраждав від обстрілу.
Підприємиця каже, що всі вибиті вікна в магазині наразі забили та змогли утеплити.
«Магазин вдалося відновити власними силами — ніхто не допомагав. Ми зверталися по допомогу, але нам відповіли, що вона не передбачена для нас. Нині магазин працює. Замовили нові вікна — вони стоять усередині та чекають кращих часів, коли закінчиться війна».
Пані Ірина розповідає, що намагається забезпечити людей усім необхідним для покупок: привозить одяг, взуття, побутову хімію — продає все, що може бути корисним.
«Об’єднали два магазини — жіночий і чоловічий, і тепер усе знаходиться в одному. Замість п’яти продавців працює лише одна людина. Одна з моїх продавчинь працювала на ринку, а в магазинах — чотири людини. Тепер я одна на ринку, звісно, з чоловіком, а в магазині залишилася лише одна продавчиня, інші виїхали. Працюємо з 8:00 до 15:00. Щовівторка працюю я, бо потрібно дати працівнику вихідний. Важко, бо немає достатньо продавців, щоб допомогти, тому нам удвох важче, ніж раніше. Все тримається на двох плечах. Обороти, звісно, стали меншими, бо людей стало менше. Молодих залишилось мало, тому основний розрахунок — на людей середнього віку. Люди літнього віку не можуть собі дозволити більш-менш дорогий одяг чи взуття».
За словами пані Ірини, попри складну безпекову ситуацію, її мотивують залишатися і продовжувати працювати самі люди. Через постійні обстріли більшість магазинів у місті зачинені — працюють переважно лише продуктові. Магазин із одягом та взуттям залишився фактично єдиним.
«Працюємо — люди потихеньку повертаються. Росіяни б’ють по місту, вже, мабуть, трохи звикаємо до цього. Сподіваємося, що нас не зачепить і що скоро все закінчиться. Знаєте, як кажуть: “А хто, якщо не я?” Що робити, якщо люди дуже вдячні, що ми працюємо, бо де ж вони все це зможуть купити? У Шостку не наїздишся, бо дуже складно дістатися навіть до Ямполя».