Павло Фірсик із Хутора-Михайлівського в дитинстві найбільше любив займатися спортом, проте завжди мріяв стати військовим. Він пройшов шлях у війську від АТО до повномасштабного вторгнення. Проте його життя обірвалося у 27 років, поблизу Меньківки на Донеччині. Історію життя полеглого оборонця Хутір.NEWS розповіла його мати, Наталія Фірсик.
Мрія бути воїном
За словами мами, в дитинстві Павло любив займатися спортом.
“Спочатку він грав у футбол і баскетбол, але зупинився на боксі – займався ним з першого класу. Поки ходив у школу, займав призові місця у цьому виді спорту. А в 2014 році Павлік став чемпіоном області з панкратіону”.
Уже в ранньому віці він був скромним і завжди дбав про рідних. Це проявлялося і в його стосунках із сестрою:
“А найдорожчою у нього була сестра – він завжди був за неї. Для неї він був всім: і опорою, і підтримкою. Якщо у Альони щось трапиться, вона розповідала про це не мені, а брату. А він, у свою чергу, вирішував питання сестри. Як Павлік займався спортом, так і Альона. Він її підтримував у цьому. Вони були одним цілим”, – каже пані Наталія.
Після школи він вчився у Конотопському вищому професійному училищі на помічника машиніста. Проте, як каже пані Наталія, Павло завжди хотів бути військовослужбовцем.
“Мабуть, і не уявляв іншого життя, крім як військового. Це його мрія та його призначення ще змалечку. Казав: ‘Я буду військовим, я буду вас захищати’”.
На передовій від АТО до повномасштабного вторгнення
Павло став на захист України у 2017 році і служив в зоні АТО/ООС до 19 липня 2021 року.
“Він був на Донецькому напрямку. Спочатку казав мені, що на навчаннях. Я довго не знала, що він в АТО. Про це мені навіть не син сказав, а чоловік”, – говорить Наталія Фірсик.
Однак уже 24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, він вирішив знову піти до війська і став оператором БпЛА нічної розвідки у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького ЗСУ.
“Він підходить до мене і каже: ‘Мамуль, я пішов’. На мої слова, що може не треба, відповів: ‘Хто, як не я”, – каже мати.
Проте навіть коли був у відпустці, він пам’ятав і про побратимів, і про родину.
“Він ніколи не казав, що їде у відпустку. Завжди привозив мені орхідею, знав, що я її люблю – чи то літо, чи зима. Завжди із сюрпризом. Старався приїздити на мій день народження, тата і сестри. Найбільше запам’яталося, як він о 4 ранку шукав на ноутбуці дрон, який загубили хлопці. Він занадто відповідальний був, для нього побратими це було все. У відпустці він дзвонив їм, допомагав”.
Мати каже, що найбільше у службі Павло пишався тим, що він має посаду сержанта.
“У нього була можливість отримати офіцерську посаду, але він не погодився. Оскільки я вже мала інвалідність через хворобу, розглядали варіант повернути додому когось одного – або сина, або чоловіка, адже обидва воювали. Ми з чоловіком думали залишити Павліка вдома. А він сказав мені: ‘Мамуль, не зрозумій мене неправильно, але я хлопців не кину’. І додав: ‘Ти сильна і все витримаєш’”.
“Він завжди обіцяв повернутися…”
Пані Наталія згадує, як 29 червня 2024 року побажала синові чистого неба й привітала зі святом Петра і Павла.
“Він написав мені, що у нього все добре. Він лишився замість командира”.
Згодом родина дізналася, що Павло зник, і пізніше стало відомо про його загибель.
“Чоловіку подзвонили і сказав, що Павлік не виходить на зв’язок. Я не вірила до останнього, що він загинув, поки не побачила свою дитину. Він завжди обіцяв повернутися…”.
Мама каже, що найдорожче, що у неї залишилося від сина – це його речі.
“Його “Золотий Хрест”, то найдорожче, що він отримав. Його нагородив у 2023 році цією відзнакою Валерій Залужний. Жетон, який я йому дарувала. Але найдорожче то подушка, на якій він спав і яка пахне ним досі”.
“Для мене він залишиться добрим, занадто відповідальним, дуже веселим, моїм сонечком”, – зазначає Наталія Фірсик.
