Віктор Наливайко з Хутора-Михайлівського віддав «Укрзалізниці» майже 28 років, перш ніж був мобілізований до лав ЗСУ. Понад вісім місяців він обороняв Україну, доки 31 жовтня 2023 року його життя не обірвалося на війні.
Сьогодні минає друга річниця його загибелі. У пам’яті рідних та побратимів Віктор назавжди залишиться 55-річним. Про його життєвий шлях і службу журналістці Ямпільського інформаційного агентства розповіла дружина — Тетяна Наливайко.
Життя до повномасштабної війни
Знайомство Віктора й Тетяни відбулося ще у 1986 році. Згодом у родині народилися двоє синів. Трудовий шлях Віктор розпочав монтером колії на «Укрзалізниці», а з часом став бригадиром.
«Його дуже цінували. Він був добрим, відповідальним і сумлінним. Завжди хвилювався за всіх і за все», — пригадує дружина.
Служба в ЗСУ
До українського війська Віктор пішов у 54 роки, хоча до пенсії залишалися лічені місяці. Уже у вересні того року йому виповнилося 55.
«Коли принесли повістку, він навіть не сумнівався, хоча мав можливість залишитися працювати на “Укрзалізниці”».
На військову службу його призвали в лютому 2023 року.
«Він приїхав і сказав, що його направляють у піхоту. Він ніби загорівся. Мабуть, тому, що на початку війни мобілізували нашого сина — і він відчув, що теж має йти. Не ховався, сам зробив цей крок. Казав: “Я буду вас захищати”».
Тетяна розповідає, що зі своїми переживаннями Віктор ділився здебільшого з сином:
«Коли я з ним говорила, він ніколи не згадував про жорстокість війни чи труднощі. Лише потім я дізналася, що відвертим він був саме з сином. Мені ж завжди повторював: “Танюшко, у мене все добре”».
Останнє завдання і загибель
28 жовтня 2023 року Віктора направили на виконання бойового завдання в село Сергіївка Луганської області. Уже 1 листопада надійшло повідомлення, що він зник безвісти.
«Я не могла знайти собі місця. Потім зателефонувала синові, і він сказав: “Мамо, тата вже немає. Їхня група зайшла в Сергіївку — і по них завдала удару авіація, а потім артилерія. Тіла не змогли забрати, бо населений пункт зайняли рашисти”. Поховали його лише 19 листопада».
Пам’ять про Віктора
Пані Тетяна згадує чоловіка як надзвичайно доброго, спокійного та турботливого:
«Вітюша дуже любив природу — збирання грибів, риболовлю. Коли ми приїжджали на Десну, він просто світився від щастя, навіть якщо поїздка була короткою. Вдома він завжди щось майстрував, робив наш дім затишним — таким, яким ми мріяли бачити його для наших дітей та майбутніх онуків. Він завжди дбав про родину… і пішов, щоб захистити нас».
Попри невимовний біль, пані Тетяна знаходить сили завдяки підтримці рідних та близьких.