На півночі України є міста, де війна не зникає з повсякденного життя ні на день. Сирени, обстріли, руйнування — усе це давно стало частиною буднів прикордонних громад. Одне з таких міст — Конотоп у Сумській області. Попри постійну небезпеку, тут залишаються люди, які не лише намагаються жити далі, а й підтримують інших.
Серед них — Ольга Передера, волонтерка, психологиня, громадська діячка та керівниця організації «Простір Інновацій». У рідному Конотопі вона реалізує проєкти з психологічної підтримки молоді, проводить ретрити, арттерапії та нестандартні освітні заходи, допомагаючи людям знаходити внутрішню опору в умовах війни.
Ольга зізнається: шлях до волонтерства не був запланованим. Усе починалося з окремих можливостей, на які вона просто погоджувалася.
«Я спочатку не планувала займатися волонтерством у такому форматі. Але до мене приходили можливості — і моя життєва позиція завжди була говорити їм “так”. Коли запропонували відкрити Клуб для дівчат у Конотопі, я погодилася. А на початку повномасштабного вторгнення до мене звернулися з Києва з пропозицією допомоги громаді — так і почалася гуманітарна підтримка», — розповідає вона.
Однак волонтерство для Ольги — це не лише про активність і проєкти. Це також про власний досвід уразливості. В її житті був період, коли допомоги потребувала вже вона сама.
«Я зверталася до різних людей і установ, бо відчувала, що більше не справляюся. І тоді зрозуміла: важливо не лише отримати допомогу, а й те, як із тобою говорять. Бо навіть правильні дії, але сказані байдужим або різким тоном, можуть залишити глибоку рану», — ділиться Ольга.
Цей досвід став для неї точкою переосмислення того, якою має бути справжня підтримка. У своїй роботі психологині вона щодня стикається з тривогою, втомою та травмами інших людей. Найбільшим викликом, зізнається жінка, стало вміння балансувати між допомогою іншим і турботою про себе.
«Якщо я відчуваю виснаження, я свідомо не беру на себе великі проєкти. Для мене діяльність громадської організації — це частина життя, а не гонитва за результатами. Я навчилася не намагатися охопити неосяжне», — каже вона.
Окреме місце у її діяльності займають інноваційні формати. Ольга поєднує психологію, творчість і локальну історію, створюючи події, які стають для людей не просто навчанням, а емоційним досвідом.
«Моя велика любов — це нестандартні події. Наприклад, терапевтичні прогулянки містом, де люди одночасно отримують психологічну підтримку й культурний досвід. Після таких зустрічей вони хочуть не лише відпочити, а й передати цей досвід іншим», — розповідає вона.
Початок повномасштабної війни став серйозним випробуванням і для волонтерів. Багато ініціатив виникали спонтанно, без досвіду та чітких правил. Саме тоді Ольга вперше усвідомила, наскільки вразливою може бути репутація у сфері допомоги.
«Ми тоді ще не знали, як правильно волонтерити. Я зрозуміла, наскільки легко потрапити в репутаційну пастку. Навіть якщо ти не маєш стосунку до якоїсь ситуації, розбиратися ніхто не буде — і це лякає», — згадує вона.
На її думку, у волонтерській роботі найважливіший ресурс — це люди. Не звіти, не гранти й не кількість заходів, а внутрішній стан команди.
«Людину дуже легко загубити серед процесів. Для мене головне — екосистема підтримки. Коли хтось виснажений, він має право зупинитися й попросити про допомогу», — наголошує Ольга.
Війна змінила її стиль спілкування, пріоритети та підхід до життя загалом. На перший план вийшли фізичне й психологічне здоров’я.
«Зараз не можна дозволити собі “розвалитися”. Немає можливості просто взяти паузу. Тому доводиться постійно переглядати ритм життя і власні ресурси», — підсумовує вона.
У прикордонному Конотопі, де війна щодня нагадує про себе, історія Ольги Передери — це приклад того, як навіть у найскладніших умовах можна знаходити сили підтримувати інших і водночас берегти себе.