Нині минає восьма річниця з дня загибелі Артема Гульця з Хутора-Михайлівського.
Боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Артем Гульцьо пройшов війну з перших її років. Він знав, що таке обстріли, втрати, евакуація поранених і бойові завдання, з яких не всі повертаються. Побратими згадують його як спокійного, зібраного і надзвичайно відповідального військового — з тих, хто ніколи не залишає інших у біді.
Під час одного з бойових виходів Артем, ризикуючи власним життям, намагався врятувати пораненого товариша. Він підтримував його, не давав втратити надію, говорив про дім і дітей, які чекають на батька. Для Артема це було не просто словами — він сам був молодим татом і добре знав, що означає чекати повернення з війни. Навіть тоді, коли сам зазнав смертельних поранень, він залишався при тямі й думав насамперед про інших. Артем зумів вийти на зв’язок, передати координати групи та викликати допомогу, попросивши якнайшвидше евакуювати побратимів, які були непритомні. Цей дзвінок став його останнім бойовим вчинком.
Фатальне завдання відбулося вранці 19 грудня 2017 року поблизу Верхньоторецького на Донеччині. Під час виконання бойової задачі група військових потрапила в замасковану пастку. Артем ще деякий час залишався живим, однак отримані поранення виявилися несумісними з життям. Йому було лише 24 роки.
Про обставини загибелі молодшого сина мати, Людмила Гульцьо, дізналася не одразу. Остаточно — вже після похорону в Житомирі, коли до неї підійшли побратими Артема. Саме вони розповіли, як він поводився в останні хвилини, як до кінця залишався воїном і рятував інших.
Провести Артема в останню путь тоді з’їхалися сотні людей з різних куточків України — військові, друзі, знайомі, ті, з ким він служив і воював. Для багатьох із них він був не просто товаришем по службі, а людиною, на яку можна було покластися в найважчий момент.
У день загибелі вдома на Артема чекали дружина та двоє маленьких синів. Старшому хлопчику тоді було три роки, молодшому — лише вісім місяців. Того ранку родина готувалася до свята, розпаковувала подарунки й записувала відео для тата на фронт. За лічені хвилини святковий день перетворився на трагедію, яка назавжди змінила життя родини. Для матері Артема грудень став місяцем невимовного болю. Кількома роками раніше вона втратила старшого сина Івана — також військового-десантника, який помер молодим. А згодом не витримало серце й рідного брата, що був для хлопців другим батьком.
Усе це сталося в одному місяці — грудні, який відтоді асоціюється для жінки не зі святами, а з утратами. Артем змалку рівнявся на старшого брата. Працював, рано подорослішав, рано створив сім’ю. Після школи без вагань підписав контракт зі Збройними Силами України.
З 2011 року служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, а з початком війни у 2014-му одним із перших вирушив на фронт. Він воював, неодноразово ризикуючи життям, виконував бойові завдання, рятував побратимів і ніколи не шукав для себе полегшення. Побратими кажуть: Артем був із тих, хто завжди йшов попереду — не через показовість, а через внутрішнє відчуття відповідальності. За мужність, самопожертву та відданість Україні Артема Гульцьо посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.